Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

Василь Щурат

(1871–1948)

Народився у с. Вислобоки на Львівщині. Студіював слов’янськуфілологію у 1895 році у Львівському і Віденському університетах.

Виступав у пресі зі статтями, поетичними перекладами тапоезіями. Був співредактором газети «Буковина» в Чернівцях, редактором журналу «Молода Муза» (1906), «Світ» і тижневика «Неділя» (1912).

У 1898–1934 учителював. У 1914-му Щурат був обраний дійсним членом НТШ, а з 1915-го по 1923 р. був його головою; бравактивну участь у боротьбі за Український університет, опісля став ініціатором і першим ректором Львівського таємногоуніверситету (1921–1923).

Останні pоки життя працював директором Львівської бібліотеки АН УРСР і професором Львівського університету.

В. Щурат – автор численних літературознавчих праць. Видавкілька збірок поезій, багато перекладав.

* * *

Плила по небу хмаронька,

Над гаєм опинилась,

Зів’ялий лист побачила,

В сльозу перемінилась.

Перемінилась хмаронька

В сльозиноньки перлисті;

Заіскрилися перлами

Вони на жовтім листі.

Подув мороз опівночі,

Тремтячі сльози-перли

Стялись на листі тієм,

Мов разом з ним завмерли.

Стялися сльози инієм,

Завмерли на листочку,

Вмираючи, зготовили

Йому на смерть сорочку.

Горіли зорі свічами,

Вітри подзвіння вили,

Мерлець скотився з дерева

До свіжої могили.

І сумом скрізь повіяло…

По жовтих листя купах

Ступають всі засмучені.

По жовтих топчуть трупах.

* * *

Безсонна ноче з чорними марами

І стадом чорних дум,

Мов небо перед бурею, хмарами

Сповила ти мій ум.

Чи мало вдень журба невгомонная

Мені приносить мук?

Пощо ж їх ти ще, ноче безсонная,

Снуєш, як сіть павук?

Ніч тиха шепче: – Годі сваритися

Зі мною, хлопче мій!

Чи ж я велю за думами ритися

Тобі в душі твоїй?

* * *

Блискавко темної ночі,

Чом я тебе так люблю?

Чом я так довго не сплю,

Пильно втопляючи очі

В пітьму нічною добою,

В пітьму німу за тобою,

Блискавко темної ночі?

Блискавко, в чім твоя сила?

В тім, що лиш блиснеш вогнем —

Ніч глуха робиться днем?

Чи мені тим ти так мила,

Що в твоїм з пітьмою бої

Бачу бій мислі живої, —

Блискавко, в чім твоя сила?

* * *

Понад землею линув ангел ночі,

Смутний, з очима мокрими від сліз.

Ось бачить він, як щось внизу мигоче,

Вдивляється – сія дрімучий ліс.

Між листям – наче висипані зорі

Горять, палаючи вогнем жарким.

І чує він – лунає у просторі

Музика, ліс життям кипить шпарким.

Там гомін, радість, і в танку охочім

Несеться дружно ряд веселих пар.

Аж здивувався бідний ангел ночі,

Вдивляючися нишком з-поза хмар.

І він зітхнув: – Коли ж це вже настане

Вдень між людьми любов і дружба, скрізь?

Коли той прийде час, що все погане,

Вражда з всім горем людським скриєсь в ліс?

* * *

В той час, як ніч непевності й тривоги,

Мов хмара сонце, духа мого вкриє,

Як він зіб’ється з простої дороги

І під вагою сумнівів омліє,

І рад би далі йти й не буде змоги,

Ти не вгасай мені тоді, надіє,

Тоді світи мені!

Тоді світи мені, надіє-зоре,

Весняних днів моїх подруго мила!

Де зорями горить блакитне море,

Де в блиску дня дуга пустила крила,

Де сонця жар промінням небо оре,

Там світло пий, надіє, щоб світила,

Як блискавиць вогні.

Як блискавиць вогні б’ють пітьму ночі,

Так ти розбий всі привиди, всі мари.

Чей раз іще дух вгору знятись схоче

Понад усі поземні мряки й хмари,

Чей раз іще брильянтом замигоче

І, – хоч тобі він не додержить пари, —

Не згасне у багні.

* * *

Навіть в сні – коли побачу

Щастя вмерлого картину,

Не сумую я й не плачу,

Ні, не плачу, ні, не гину —

Тільки злість їдка

В серці вмить, в одну хвилину

Закипить на сонну змору,

Мало що проклін не кину,

Мало до удару вгору

Не знімесь рука.

Та коли на вид твій гляну,

Вид блідий, пригаслі очі,

Щічку ту, колись рум’яну,

Що її сльоза полоще, —

Хоч не плачу, ні —

Вмить відчую в серці рану,

Замість злості біль розпуки,

І прокльоном вже не гряну,

Й подаю тобі вже руки

Дружньо – навіть в сні.

* * *

У поранній росі, у весняній красі

Мене усміхом